Історичні будівлі в Україні гинуть двічі: від російських обстрілів і незаконної забудови та від тихої бездіяльності, коли пам’ятка архітектури роками стоїть без охорони й нагляду. Головний документ, який має її захищати, – охоронний договір: угода між власником будівлі та державою, що зобов’язує утримувати її в належному стані й береже від знесення. Здавалося б, важко уявити більш відкриту інформацію.
Проте коли ГО «Платформа Громадський Контроль» попросила міста показати ці договори, чотири з них повелися так, наче ми запитали координати секретного бункера. Розповідаємо, як ми пройшли десятки судів і що, схоже, чиновники ховали насправді.
Об’єкти культурної спадщини – це не лише старі споруди. Кожна пам’ятка архітектури зберігає пам’ять про покоління, події та традиції, що формували нас як націю. Знищену історичну будівлю неможливо відбудувати заново, тому охорона культурної спадщини – обов’язок усього суспільства.
Детальніше про те, як зникають історичні пам’ятки і хто на цьому заробляє, можете переглянути у нашому відео:
Що таке охоронний договір на пам’ятки архітектури і чому його так не люблять забудовники
Охоронний договір – це угода між власником (або користувачем) пам’ятки та органом охорони культурної спадщини. Власник зобов’язується утримувати будівлю в належному стані, проводити виключно реставраційні роботи й не перебудовувати її на власний розсуд, а отже, наявність охоронного договору суттєво ускладнює знесення пам’ятки архітектури або її «реконструкцію» під новобудову.
Саме тому цей документ так заважає тим, хто дивиться на старовинну будівлю лише як на земельну ділянку в центрі міста. Звичайно, будь-який недобросовісний підприємець буде зацікавлений у тому, щоб громадськості не було відомо не тільки про зміст цього договору, але й про те, чи існує він взагалі.
Утім, знати, який статус пам’ятки архітектури має конкретна будівля, чи укладено на неї охоронний договір, коли й на яких умовах, важливо не лише громадським організаціям, а й мешканцям, які живуть поруч із цими історичними пам’ятками й щодня проходять повз них.
Для отримання та подальшого оприлюднення цієї інформації ми звернулися до всіх обласних адміністрацій та влади великих міст із простим запитом: «надайте загальний перелік та копії укладених охоронних договорів». Більшості нічого не завадило це зробити.
Але чотири адресати: міста Львів, Кременчук, Дніпро, а також Черкаська область – відмовили, проявивши при цьому винятковий рівень «винахідливості».
Львів: рахунок на 3,1 млн грн за право побачити публічні документи про пам’ятки архітектури
У червні 2025 року ми звернулись до Офісу охорони культурної спадщини Львівської міської ради (далі – Офіс) із проханням надати копії укладених охоронних договорів на пам’ятки архітектури Львова та перелік адрес історичних будівель, щодо яких такі договори укладено.
У відповідь нам відмовили, сказавши, що реєстру адрес об’єктів, на які укладено охоронні договори, Офіс нібито не має. Крім того, нам ще й дорікнули, що в запиті немає конкретного переліку об’єктів культурної спадщини. Отже, коло замкнулося: переліку нам не надали, оскільки ми не вказали конкретних адрес, а зазначити їх ми не змогли, адже не мали повного списку.
Ми оскаржили відмову до суду та перемогли. Суд визнав відмову Офісу незаконною та зобов’язав надати запитувані документи.
З прикладом нашого позову можна ознайомитись тут. Але Офіс не здався: рішення безуспішно намагалися скасувати в апеляційному порядку, а потім і у Верховному Суді.
Далі стало ще цікавіше. Офіс подав заяву про роз’яснення рішення суду: дуже хотів, аби суд ще раз пояснив, як же виконати рішення, в якому написано «зобов’язати надати копії документів».
Нереально складне завдання. Суд знову відмовив, адже вирішив, що текст складено для дорослих і цілком притомних людей. Не менш дивно поводилась і виконавча служба, що мала би примусово виконати це рішення.
Спочатку державна виконавиця Мар’яна Батюк відклала проведення виконавчих дій на 10 днів. Але де 10, там і 46, адже лише через сорок шість днів після відкриття виконавчого провадження та двох наших гнівних звернень вона наклала на боржника штраф – 5 100 грн.
Станом на 10 червня 2026 року рішення суду не виконується вже 140 днів, і весь цей час посадовці затягують процес: замість виконувати рішення вони оскаржують постанову державного виконавця про накладення штрафу.
У лютому 2026 року ми зрештою отримали лише перелік пам’яток культурної спадщини Львова, а самих копій охоронних договорів нам так і не надали.
Натомість нам виставили рахунок за копіювання договорів на 3,1 млн грн. Орієнтовний строк виконання було визначено як 1 280 робочих днів, тобто близько п’яти років.
Отже, Офіс докладає чимало зусиль, але всі вони спрямовані на те, щоб громадськість не побачила цих документів. Схоже, в Офісі думають, що боржник може спокійно не виконувати рішення суду, доки громадська організація не знайде зайвих трьох мільйонів гривень.
А після цього залишиться дрібниця – почекати ще якихось п’ять років. Тим часом ми продовжуємо боротися з такою цікавою «математикою».
На нашому сайті – перелік пам’яток культурної спадщини Львова. По кожній будівлі можна перевірити, чи укладено на неї охоронний договір, і переглянути отримані нами документи.
Кременчук: охоронні договори на пам’ятки як «воєнна таємниця»
З Управлінням культури Кременчуцької міської ради ми судилися через те, що у 2025 році чиновники відмовилися надати копії охоронних договорів на пам’ятки культурної спадщини Кременчука та перелік адрес історичних будівель, за якими їх укладено. Текст нашого позову – за посиланням.
Аргумент відмови вражає своїм масштабом: мовляв, в умовах воєнного стану доступ до інформації про пам’ятки архітектури Кременчука може бути обмежено в інтересах національної безпеки, оскільки росія може використати ці відомості для ударів.
Тобто угода, яка зобов’язує власника фарбувати фасад чи не зносити ліпнину, раптом перетворилася на стратегічні розвіддані.
При тому що адреси історичних пам’яток роками висять у відкритих джерелах, а інші міста спокійно надсилали нам такі самі договори – і жодної загрози національній безпеці це не створило.
Окремо вони наголосили, що ГО «Платформа Громадський Контроль» зареєстрована у Дніпрі й працює переважно там, тож Кременчук її, мовляв, взагалі не обходить. Зрештою, суд з ними не погодився, адже він зобов’язав Управління культури і туризму надати запитувані документи, а апеляційний суд залишив це рішення без змін.
У березні 2026 року ми отримали копії охоронних договорів (копії 2, копії 3). Жодна культурна спадщина Кременчука внаслідок надання публічної інформації не постраждала.
Дніпро: охоронні договори є лише у 93 пам’яток архітектури із 263
Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради ще у 2024 році відмовилось надати ГО «Платформа Громадський Контроль» копії охоронних договорів на пам’ятки архітектури, взяті на облік у Дніпрі (наш запит). Посадовці послалися на те, що запитувана інформація нібито не є публічною. Тому ми звернулись до суду (позов тут).
Суд першої інстанції зобов’язав Управління надати копії охоронних договорів, а апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Зрештою ми отримали копії охоронних договорів на пам’ятки архітектури Дніпра – і стало зрозуміло, навіщо документи ховали.
З’ясувалось, що у Дніпрі на обліку 263 історичні пам’ятки, але охоронні договори оформлені лише на 93 з них.
Дві третини історичних будівель міста юридично лишаються без головного інструмента захисту, а чиновникам явно не хотілося, щоб громада про це дізналася. Показовий приклад – будинок Хрінникова, нині відомий як гранд-готель «Україна» (просп. Дмитра Яворницького, 67К).
Наприкінці 2025 року Дніпропетровська ОВА внесла його до переліку пам’яток культурної спадщини Дніпропетровської області.
Але укласти охоронний договір на цю пам’ятку мала Дніпровська міська рада – і досі цього не зробила. Тобто одна з найвідоміших історичних будівель Дніпра не має цього договору. Та чи варто знати про її беззахисність громадськості? Питання для міської влади, схоже, риторичне.
На нашому сайті – перелік пам’яток культурної спадщини Дніпра. По кожному об’єкту можна перевірити, чи укладено охоронний договір, і подивитися отримані нами копії.
Черкаська область: «конфіденційні дані» замість охорони історичних будівель
Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОДА теж відмовило нам у наданні копій охоронних договорів на пам’ятки архітектури Черкас.
Цього разу пояснення звучало так: договори містять особисті та конфіденційні дані людей і компаній, зокрема паспортні дані, банківські рахунки тощо, – тож поширювати їх нібито не можна.
Хоча закон давно передбачає просте рішення: дійсно конфіденційні (таємні) фрагменти ретушуються, а решта документа залишається відкритою.
У жовтні 2025 року ми подали позов до суду. Суд так само зобов’язав Управління надати всі запитувані документи, і в січні 2026 року ми їх отримали.
Чому черкаські чиновники так трималися за ці папери – пояснюємо у нашому відео.
На нашому сайті – перелік пам’яток культурної спадщини Черкас. По кожному об’єкту можна перевірити наявність охоронного договору.
Навіщо ховати охоронні договори: версія, яка напрошується щодо пам’яток архітектури
Приводи для відмов у наданні охоронних договорів на історичні пам’ятки щоразу були різні: «персональні дані», «воєнна таємниця», «це не публічна інформація», «ви взагалі не з нашого міста». Але, коли причини настільки різноманітні, а підсумок настільки однаковий, складно повірити, що йдеться про щиру турботу про безпеку чи приватність.
Наше пояснення просте: цим містам було що приховувати. Там, де охоронних договорів немає або де їх ніхто не бачив, історичну будівлю значно легше «реконструювати» чи знести під комерційну забудову.
Закритість у цій сфері виглядає цілком раціональною поведінкою, якщо припустити, що за нею стоять інтереси конкретних людей і, можливо, домовленості із забудовниками. Дніпро фактично підтвердив це цифрами: охоронні договори оформлено лише на 93 пам’ятки з 263.
Окрему стурбованість викликає приклад Львова: програти суди у трьох інстанціях, 140 днів не виконувати рішення суду, отримати штраф, оскаржити цей штраф і виставити заявнику рахунок на 3,1 млн грн зі строком виконання понад п’ять років – це якийсь новий рівень цинізму. Схоже, що місцеві чиновники «бережуть» охоронні договори навіть більше, ніж самі пам’ятки архітектури Львова.
Тим часом за законом місцева влада зобов’язана захищати історичні будівлі від руйнування та укладати охоронні договори щодо пам’яток у приватній власності. Відкритий перелік таких договорів є хоч якимось запобіжником, адже коли громада бачить, які будівлі захищені, а які ні, приховати знесення чи тиху «втрату» історичної пам’ятки стає значно складніше.
Приховування охоронних договорів породжує недовіру та цілком обґрунтовані підозри в корупції. Тому ми продовжимо домагатися відкритості та судитися з кожним, хто вважає інформацію про культурну спадщину своєю службовою чи особистою таємницею.
Матеріали за темою
Охорона культурної спадщини: чому провалилась антикорупційна програма Мінкульту?
Англійський клуб у Дніпрі продовжує руйнуватися. Чи можливо зберегти культурну спадщину?
Результати попередньої каденції Сергія Оковитого — боротьба у судах за захоплену землю, конфлікт через Палац Студентів та пошкоджені корпуси ДНУ